Уже десять років Володимир і Оксана Завадські є духовними батьками для кількох десятків дітей. Ось як усе починалося.
Після одруження вони жили в Києві: Оксана працювала закрійницею, Володимир планував відкрити сервісний центр із ремонту комп’ютерів. До Бога обоє прийшли поступово. Володимир пригадав віру бабусі, яка щодня молилася за всю родину. Оксана почала шукати Бога, коли лікарі сказали, що вона не зможе мати дітей. Згодом подружжя пройшло Альфа-курс, а потім саме його й проводило.
Коли почалася війна на Сході, лідер служіння тричі пропонував Володимиру поїхати туди з Християнською службою порятунку. Утретє він погодився. Оксана боялася, але, відкривши Біблію на книзі пророка Єзекіїля, зрозуміла: Бог посилає їх до «синів і дочок свого народу».
14 вересня 2016 року в Бердянському під Маріуполем Оксана опинилася під сильним обстрілом із двома місцевими сестричками, одна з яких була на візку. Вона накрила дітей собою й молилася «Отче наш». А потім почула від дівчинки:
Ви, як усі волонтери: приїхали і поїхали. А ми тут уже два роки так живемо.
«Ми приїхали, щоб бути тут із вами», — відповіла Оксана. Насправді вони приїхали на два тижні. Але залишилися.
У Піонерському Оксана почала майстер-класи з декупажу: спершу прийшли дві дівчинки, потім чотири, шість, десять, шістнадцять. Коли будинок перестав вміщати всіх, місцева влада віддала служителям закинутий табір «Мрія». Сюди приходили діти, місцеві мешканці молилися за мир, приїжджали відпочити військові. На початку повномасштабного вторгнення з Завадськими жили 15 дітей, а в околиці вони знали близько сотні родин.
25 лютого 2022 року відбувся останній виїзд. Загалом вдалося вивезти 36 дітей: спершу до Фастова, звідти до Польщі. Чотири місяці діти просили повернути їх в Україну, і на Закарпатті знайшовся будинок у Середньому. Згодом з’ясувалося, що його власниця, монахиня Пія, з 2017 року молилася за служіння Завадських.
Для дев’ятьох дітей Володимир і Оксана стали опікунами. До родини приєдналися матері з дітьми з Харкова, Херсонщини, Краматорська та Сєвєродонецька. На території постало 12 модульних будиночків, з’явилося господарство: кури, нутрії, вівці, кози, корови, коні. Дівчата разом з Оксаною вчаться робити сир. А в Келечині працює центр відновлення для дітей із прифронтових громад і для ветеранів.
Діти, яких ми колись евакуювали, сьогодні вже мають 20–22 роки. Але де б вони не були, вони завжди знають: сюди можна повернутися. Бо навіть після 18 років вони залишаються нашими дітьми. І в них завжди є свій дім.
Цього року п’ятеро вихованців закінчили школу. Діана, яка ще в Маріуполі мріяла стати стоматологом, вступає саме на цю спеціальність. Маша хоче бути реабілітологом, Поліна — дизайнеркою інтер’єру, Марко — столяром і зварювальником, Олена — ветеринаркою.
